Від великого до потішного один крок. Про це не слід забувати тим, хто звик привласнювати чужі здобутки. Багато з того, що відбувається зараз, вже мало подібні аналоги у минулому. Певним відзеркаленням життя є література. Звернемось до відомого російського критика та публіциста Ніколая Александровича Добролюбова (1836 – 1861), до його статті “Черты для характеристики русского простонародья».
Наведемо цитату звідти:
Отечественная война показала нам, что мы такое есть на свете, и мы до того прониклись славою двенадцатого года, что наконец сделали-таки его смешным – и у себя и перед иностранцами. [Таким образом, в одной карикатурной истории России, изданной во Франции во время восточной войны, Олег идет на Константинополь с криком: "Не посрамим русской земли, умрем за веру и отечество! Мы те же герои, что и в 1812 году!" То же кричит и Игорь и Святослав и т. д.] Действительно, двенадцатый год сделался для нас неисчерпаемым источником самохвальства и заменою всех добродетелей. Толкуют нам о взятках, а мы вспоминаем двенадцатый год, [указывают на комиссариат – мы обращаемся к двенадцатому году,] говорят о движении идей – мы сейчас же к двенадцатому году и к Пушкину…
Незабаром, у день свята перемоги знов політики та військові почнуть рвати на себе сорочки проти фашистських загарбників, знов підуть марші під прапорами ганебно збанкрутілої імперії, всі політичні сили без винятку спробують притулитись до великого подвигу тих, кого вже нема. Слід нагадати цим історичним плагіаторам, що це не вони йшли в атаку та працювали день і ніч на фронт. Це не вони перемогли. Кожне покоління повинно мати свої здобутки. Якщо наступні покоління кращі за попередні, цивілізація розвивається. Якщо ні… Тоді сонце її заходить. Чи не від того, що у сучасних політиків, як наших, так і північного сусіда, значних досягнень нема, скоріше навпаки, так кортить їм узурпувати історичні надбання минулих поколінь?
Як бачимо з наведеного фрагменту статті Добролюбова історія дійсно інколи має схильність повторюватись. Але не треба забувати, що повторюється вона у вигляді фарсу. Навіть якщо цей фарс підкріплений погрозами використати ядерну зброю. За часів Добролюбова суспільства начебто потверезішало. Принаймні за його власними враженнями:
Так было до 1857 года, в конце которого появились первые официальные распоряжения об освобождении крестьян. Тут общество осмотрелось и, все продолжая восхищаться Пушкиным и двенадцатым годом, сделало, однако же, более точное определение своих мнений. Оно нашло, что двенадцатый год, как и Пушкин, не принадлежит всему народу без исключения, что не всякая голь перекатная способна понимать прелесть “Евгения Онегина”, да не всем поголовно принадлежит и заслуга [вымораживания] французов .
На жаль, цього не можна ще сказати про нашу сучасність.
